Вірш О.Пекарської "Зізнання"

Що ти одна для мене в світі значиш!?
Я мучусь, не живу, хіба сама не бачиш?
По траєкторії щодня іду до тебе…
Лиш центр тяжіння не дає піднятись в небо.

Я рвуся між «бажаю» й «мушу»
За той крутний момент занапастив я душу.
І навіть кінематика не скаже й не підкаже:
Чи разом у житті нам шлях проляже?

Я дихаю, щоби прискорення відчути
Я слухаю, щоб формулу від Ейлера почути
Я засинаю, щоб прийшла, кохана, ти в мою свідомість,
А що прошу собі натомість?

Ні, не динаміки,  і не тертя, 
А лиш довіри…
Та в щастя більш немає віри…
Є амплітуда коливання
І в серці вічне сподівання.

Прокляте серце! Що ж зроблю, 
Коли дурний, дурний – люблю…
Твої фрикційні передачі, вали і осі, і задачі
Люблю тебе – і більше слів не треба…
О, техмеханіко! Моя покаро й порятунок з неба.