Мимоволі повертаюсь в дитинство, яке  моєму серці живе разом з образом моєї бабусі – Євпат Наді Степанівни. Лагідна, усміхнена, спокійна, хороша господиня і просто хороша людина – такою знають її діти, внуки, односельці. Десь поїхавши, тримаю у пам’яті образ бабусі. Згадую  її руки, яким судилась невсипуща робота; очі, освітлені якимось живим сяйвом. І перегортаю у думках сторінки бабусиної долі.
  Коли земля буйно вкривалась різнобарв’ям квітів, а повітря наповнювалось їх ароматами, 21 квітня 1958 року у сім’ї Степана Захаровича та Марії Герасимівни Пилипеїв народилась маленька донечка – Надійка. Колихала її мати у вербовій колисочці і наспівувала колискову пісню про котика-воркотика. Цю пісню співала бабуся Надія Степанівна потім своїм дітям і нам – внукам. А поки підростала, рано-рано, ще до схід сонця, бігала дівчатком по квітневих росах, допомагаючи батькам по господарству: чи то худобу загнати, чи кури погодувати  - все Надійка знала. Семирічною дівчинкою пішла до першого класу Пляшеської середньої школи. Веселе, гамірне шкільне життя і зараз бабуся згадує з любов’ю і теплом в очах. А закінчивши 8 клас, Надя поступила в Берестечківське училище Горохівського району навчатися на швею. Відтоді її руки не знали спокою. Уже незадовго пішла працювати на взуттєву фабрику, що у місті Почаїв на Тернопільщині, а пізніше, у 1974 році працювала у Козинському сільпо с. Пляшівка кухарем. Отож не було, напевне такого, чого б не вміли бабусині руки! Жодної хвильки не відаючи відпочинку, вони знаходили роботу. І завжди пахли, і зараз чимось пахнуть… Чи пшеничним борошном і свіжоспеченими пирогами, чи грушками і яблуками, або просто весняним вітерцем чи річковою водою.

  Зустріч Наді з видним парубком Миколою стала новою сходинкою у її житті. Кохання полонило молоді серця і у 1976 році вони побралися і переїхали жити до Рокитнівського району у с.Масевичі. Руки молодої жінки скрізь знаходили собі роботу. Вони владарювали всюди: біля печі, у погребі, на припічку, в городі і біля колиски. Бо вже у 1978 році народився первісток – любий синочок. Батьки назвали його Віктором. А незадовго – у 1979 році на світ звилася донечка – рожевощока Людмила. І знову над колискою тихо лилося оте ніжне «котику-воркотику»…
  Один із відомих письменників сказав: «Немає нічого світі луччого і Богу милішого, як серце матері до своїх діточок! Скільки б їх у неї не було…» Тож і моя бабуся любила однаково всіх, народивши через два роки поспіль ще одну донечку Аллу (1981 р.) та сина Миколу (1983 р.). Молода мама встигала всіх попестити, обмити, одягнути. Ніколи вона не втомлювалась, ніяка робота для діточок їй не важка була. Материнська любов і доброта зігрівала, ніжила. У тривозі й любові, в замилуванні й надії вдивлялася мати у своїх дітей, сподіваючись і прагнучи щастя для них. Своєю поведінкою і працею, власним прикладом прищеплювала кращі риси людяності і добра. Незабаром влаштувалася техпрацівником у Рокитнівському ПТУ.
  Та все частіше згадувала жінка рідну оселю, білу хатину серед буйного цвітіння вишень. Тож було прийняте одностайне рішення – повернутися у Пляшеву. Яким теплом і лагідним родинним затишком, якою добротою зустріла рідна хата Надію з Миколою та їхніх діточок: Віктора, Люду, Аллу та Колю. Ранки зустрічала Надія на фермі, а потім схід сонця на ниві, бо працювала у городній ланці. Душею хлібороба сприймала красу кожної билинки і рослинки, намагалася додати їм наснаги до життя, і поле віддячувало їй щедрим урожаєм. А по обіді до пізньої ночі проворні руки Надії Степанівни невпинно працювали, бо разом із чоловіком взялися до будівництва нової оселі – великої, просторої, щоб вистачило місця усім. Бо у сім’ю прийшло поповнення – народився ще один синочок  - Юрій.

  Тож 12 травня 2012 року Указом Президента України моїй бабусі Євпат Надії Степанівні було присвоєно почесне звання «Мати-героїня».
  Підняла, виростила, виплекала, вимолила в Бога долі для своїх п’ятьох дітей. Все життя Надія Степанівна дивиться їм услід, вирядивши в люди, сподіваючись від своїх дітей найвищих духовних злетів, думаючи про те, що її діти жили гідно серед людей і творили добро на своїй землі. А шестеро внуків для неї – то найбільша радість і гордість.
  Сьогодні рідна рука моєї бабусі ніжно гладить мене по голівці і мені здається, що то розквітають квіти чи заглядає веселка у вікно. Промінцями бабусиної усмішки, ласкавістю її очей, мудрими і добрими її порадами наповнене моє життя. Бо бабуся завжди зі мною, вона живе в мені, в усій нашій родині, береже нас і благословляє на добро.

Люба бабусю, вітаю зі святом!
Хочу здоров’я тобі побажати.
Хай твої очі від горя не плачуть,
Діти і внуки теплом хай віддячать.

Щоб ти всміхалась і завжди раділа,
Серце ніколи тобі не боліло,
Щоб ти щаслива й спокійна була
І до 100 літ іще прожила!

Ірина Ященко, внучка, випускниця Пляшевського ліцею