 Мова. Вона нам рідна, як батько і мати, як та земля, на якій зростаємо. І без неї, мелодійної, променистої, пречистої загубиться наша нація, культура.
Українська мова – державна мова України. Вона також є рідною мовою українців не лише тих, які проживають в Україні, а ще й тих, які мешкають за її межами. Українською мовою розмовляє близько 45 мільйонів людей, і вона входить до другого десятка найпоширеніших мов світу.
Здається, ніхто не заважає свідомим українцям вивчати, спілкуватися, шанувати і любити рідну мову. Я ніколи не думала, що така парадоксальна ситуація в нашій державі щодо спілкування державною мовою. Я в цьому році побувала у Києві, Харкові, Полтаві і, повірте, не чула української мови. Здається, щось не так "у нашому домі"... Тому хочу розповісти про людину, яка для кожного українця може бути прикладом того, як треба любити і популяризувати рідну нашу українську мову. Це Петро Яцик. Про нього і говорили на конференції "Меценат, який не відмовився бути українцем" в 11 класі нашої Пляшевської школи. Я з цікавістю слухала виступи своїх вихованців про життя і активну громадянську позицію Петра Яцика. А одинадцятикласниця Валя Зозуля вміло і досить цікаво представила свою мультимедійну презентацію на тему конференції. Небайдужими до всього побаченого і почутого залишились і запрошені: Ремесник П. А., директор школи, Галамбіца М. І., класний керівник 11 класу, Зозуля С.В., завклубом с. Пляшева.
Щороку в Україні відбувається конкурс знавців української мови імені Петра Яцика, де премії присуджують учням, студентам, молодим людям, що демонструють найкраще знання рідної мови, де завжди присутня краса почуттів, тріумфує чарівна сила української мови. І нині багато учнів, педагогів, батьків говорять про свою вдячність його фундаторові, канадському бізнесмену й меценатові українського походження П. Яцику за все, що він зробив для України, за ту підтримку, яку він надавав її культурі, мові. Його ще називали "меценатом, який не відмовився бути українцем".
П.Яцику було присуджено спеціальну міжнародну премію за філантропічну й меценатську діяльність "Людина року - 2001". І цілком заслужено.
"Усе залежить від совісті людини, а не від її становища в суспільстві", – таке відкриття зробив П.Яцик, починаючи свій многотрудний життєвий шлях. "Якщо нема вибору – мусимо підкоритися наказові, але й мусимо думати, як не скривдити свій народ. Будь-яку повинність можна виконати з більшими чи меншими прикрощами для людей" – цієї естетичної настанови він не полишив на рідній землі, а носив її в серці все своє життя.
Перший помітний благодійницький жест Яцика – 1000 доларів на видання українського букваря для "Рідної школи" в Канаді. Після того вже регулярно давав гроші на видання книжок і в різні фонди. Усі його пожертви на релігійні, культурні, освітньо-виховні, навіть політичні українські справи тільки в Бразилії можна означити цифрою 30 000 доларів.
Петро Яцик створював кафедри, інститути, фінансував наукові дослідження, видавничі проекти і тільки таким бачив реальний внесок українців за кордоном в українську справу. Спонсорував видання найважливіших книжок з історії України. З-поміж усіх видань, яким Петро Яцик допоміг з'явитись у світ, він любив згадувати про дві. Перша – "Українські канадці", яку написав колишній сенатор, професор Павло Юзик. Її переклали різними мовами. Ця книга розповідає про українців Канади і їхній внесок у розбудову цієї країни. Друга – "Освіта в радянській Україні" Івана Коляски, де йдеться про виховну систему в Україні та становище української мови в навчальних закладах. П.Яцик надавав допомогу в реалізації величезної кількості культурних проектів, що були спрямовані на розвиток українських студій на Заході, а потім – в Україні – як тільки він побачив, що це можливо й потрібно.
"Я вірю в історію", – казав Яцик. Він знав: якщо дати можливість українцям зрозуміти всю трагедію, що відбулася в минулому, вони зможуть почати зовсім нове, вільне життя. Допоміг створити кафедру українських студій в Університеті Торонто, Йоркському університеті, дослідницький інститут в Університеті Альберти і перекласти англійською мовою 10 томів "Історії України-Руси" Михайла Грушевського. І після всього цього сприяв створенню програми навчання з історії України в Лондонському університеті.
За кордоном не було звичайнісінького довідкового видання про Україну, де мала зосередитися вся найважливіша інформація про історію, науку, культуру, звичаї, традиції. У чужих енциклопедіях Україна потрактовувалась як одвічна колонія Росії. Так визріла ідея укласти й видати "Енциклопедію українознавства". Справа потребувала великих коштів. Серед прізвищ фундаторів-меценатів – ім'я Петра Яцика.
Жадібні до інформації з усіх галузей знання американці, згідно зі статистичними даними, витрачають щороку на енциклопедії півмільярда доларів, тобто одну шосту частину всіх грошей, витрачених на книжки в цій країні. Яцик одразу ж оцінив важливість такого масштабного й далекосяжного задуму. Інші внесли свої пожертви та й забули про той клопіт з почуттям належно виконаного обов'язку. Яцик же раз у раз доповнював свій даток, уносячи нові й нові суми. Не будучи особливо заможним на початках творення енциклопедії, він зростав у своєму підприємництві і платив на енциклопедію своєрідний податок, якого від нього не вимагало жодне законодавство. Урешті з'ясувалося, що з його остаточною сумою не може зрівнятися жоден український меценат у світі.
На запитання журналіста канадського журналу "Нью перспективс": –"Чому ви дали гроші для стількох науково-освітніх інституцій?", відповів: – "Бо ніхто не вірить, наскільки ми відстали від західного світу. Є пекуча потреба піднести мій бідний народ на вищий рівень. Тому я присвятив стільки часу й грошей на освіту".
Уже ставши багатим, не купався в розкошах. Звик завжди задовольнятися тільки найпотрібнішим. І – ніяких надмірностей. У цьому ж дусі виховував і дітей. Не наряджав їх, як ялинки на Різдво, не потурав забаганкам. Звичайно, мали все. Але в міру.
"Життя – це боротьба", – часто повторював П.Яцик. А в готовності до боротьби – уже половина успіху. Другу складуть сила, воля і розум. Чомусь мені запали в душу такі його слова: "Тут нікого не цікавить, що людина може робити. Цікавить лише те, що саме вміє робити добре".
Цей чоловік, завжди спокійний, самозосереджений, доброзичливий, належав до рідкісного типу людей, які з першого погляду викликали глибоку довіру. Він творив себе, наче писав книжку чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, мав творчий підхід до життя. Яцик говорив: "Тільки те, що кожен з нас окремо і всі ми разом здобудемо і залишимо по собі, принесе добро Україні".
Конкурс з української мови був останнім дитям пана Петра. Найулюбленішим і, мабуть, найнесподіванішим. Уже від початку успішним. Саме цей проект зробив ім'я мецената чи не найпопулярнішим в сучасній Україні. Певно, у нашій державі нині немає жодного школяра, який не знав би, хто такий Петро Яцик.
Від щирого серця хочу побажати учням Радивилівщини успіхів і перемоги на конкурсі з української мови імені П. Яцика. Не забуваймо, що Петро Яцик покладав надії на молодь, яка виросте, буде пишатись своєю культурою, літературою й мовою, і покладе край дивній ситуації, коли люди у своїй країні розмовляють мовою чужої держави. Тож шануймо Українське слово! Пам'ятаймо про Петра Яцика, "українця, який відмовився бути бідним". Полюбімо всім серцем і душею свою співучу, ніжну, колискову, солов'їну мову, яка живить наші серця!
Г.Грицюк, вчитель-методист світової літератури
Пляшевської ЗОШ I-III ступенів |
