Учитель – це доля, покликання і творчість. Саме ці слова, по-моєму, окреслюють суть життя Островської Марії Степанівни.
  …Діти граються у школу: пишуть на асфальті приклади, ставлять оцінки… Вона давно виросла, але так і продовжує жити школою і у школі, жити у світі дітей, чути їх. Думаєте це просто? Ні! Набагато простіше оминути її, жити своїм життям. Але колись її учениця написала у творі, що вчитель має бути сильним. Це не про м’язи, звичайно. А про те, що одного разу учень повірив у тебе – і починають рости крила. А коли бачиш таких мудрих, зацікавлених вихованців – мусиш рости. І вона росла…
  Прибула Марія Степанівна до нас у школу із Хмельниччини. Закінчила Львівський державний університет ім. І.Франка. Одружена із вчителем історії Островським Генадієм Степановичем. Виховала доньку Людмилу (1959 р.н.).
  Має чудовий голос. Любить насолоджуватись природою, у вільний час, захоплюється українською вишивкою, читанням. Вболіває за рідну мову. Дуже багато подорожує. В Пляшевській середній школі працювала вчителем української мови та літератури та організатором з виховної роботи. Свою плідну педагогічну працю завершила, нагороджена грамотами. 
  Нині Марія Степанівна сивою голубкою знову і знову повертається до нашої школи, щоб “подбати про землю, де її зернина дріма, покладена до грунту”. Вчитель – філолог і сьогодні шукає у дітях багатство їхніх душ. Вона уміє доторкнутися душею до слова, побачити незвичайне у звичайному, піднесе – у буденному.
  Мабуть, батьками було дано цій людині таку тривожну душу, яка вміє радіти життю, мріяти, прагнути, незважаючи ні на що. ЇЇ завжди світлі, зворушливі розмови – противага сьогоднішньому життю. Сенс теперішнього життя вбачає у праці.
  У кожну розпочату нею справу Марія Степанівна вкладає часточку свого серця. Ми і тепер захоплюємося невичерпністю творчої енергії, непідробним уболіванням за вирощений врожай. Завдяки професіоналізму бачити слово, розуміти і відчувати його, а також своїм людським якостям. Марія Степанівна завжди користувалась і користується авторитетом серед колег та односельчан. Донині вона приваблює людей щирістю, сердечністю, отією “натуральністю” й справжністю переживань, які таки треба мати собі самому.
  А нас, школярів, Марія Степанівна навчала послідовності викладу, виправляла відхилення від теми, абзацний поділ, слабо пов’язаний із темою вступ і висновки. Пробуджувала у школярів творчу іскорку, заохочувала до пошуку виразного, точного, переконливого слова, адже наші школярські висловлювання були здебільшого схематичні, сухі та нецікаві. Саме вона вчила любити свій рідний край, напоєний мудрістю і силою, красою і гармонією, чарівною мовою земляків, творчістю письменників.
  Мені здається, моя вчителька чітко усвідомила, що життя не знає чернеток, а майбутнє - це те, що ти сам створюєш сьогодні. І крокує вона впевнено і достойно, поклавши у серце відповідальний обов’язок – бути потрібною людям.

Ковальчук С.А., вчителька української мови та літератури