Серед яскравих особистостей, життєва доля яких була тісно пов’язана з Пляшевою, з педагогічною діяльністю у Пляшевській школі та роботою у музеї на «Козацьких могилах», був Ярослав Андрійович Мічуда. Його ім’я заслуговує світлої шани та гідної поваги сучасників. Адже жертвуючи собою та йдучи по житті тернистим шляхом, саме такі люди, як Ярослав Андрійович, свідомо ставали в ряди тих борців, які словом і ділом наближали нашу незалежність. «Він жив Україною, горів нею і передчасно, на 38 році життя, згорів за неї…», – писав про Ярослава Мічуду у своїх спогадах та книзі «У пащі диявола» історик-архівіст, його студентський товариш Володимир Рожко.
  Я.А.Мічуда народився 21 вересня 1947 року в селі Басів Кут у подружжя Андрія та Оксани Мічуд. Його тато працював машиністом Здолбунівського депо, а мама – прибиральницею. У сім’ї, окрім сина, було ще дві доньки, Ганна та Любов. 
  Вже з дитячих років Ярослав мав велику жагу до знань і науки. Закінчивши місцеву восьмирічну школу №14, продовжив навчання в СШ №6 м. Рівного. Під час навчання в школі захоплювався українською мовою та художньою літературою, поезією, історією, музикою, брав участь у струнному, хоровому, танцювальному гуртках. З великої любові та поваги до літературного багатства рідного народу в його серці народилася мрія втілити частку своєї праці в його скарбницю і прищеплювати цю любов молодому поколінню. Ярослав брав участь у міських конкурсах дитячої художньої творчості, почав писати свою поезію. По закінченні школи у 1965 р. успішно вступив на філологічний факультет Рівненського педагогічного інституту, який закінчив у 1969 р. Але вже протягом останніх років навчання за Ярославом Андрійовичем стежили пильні очі та чутливі вуха кадебістських сексотів та провокаторів. 
  По закінченні інституту Ярослав Андрійович працював кореспондентом Радивилівської районної газети «Прапор перемоги». У ній друкував публіцистику та свою поезію. Ось поетичні рядки Я.А.Мічуди, які було надруковано у радивилівській районній газеті «Прапор Перемоги» від 7 листопада 1969 р.( №131): 

Я йшов тунелем густо-зеленим,
Що небо плетивом закрив,
І на стежині незастеленій
Несмілу ранню осінь стрів.
Вона замріяна, сполохалась, 
Майнула пташкою в кущі,
А вслід за нею знов закоханий
В’ юнкий вітрець пошелестів.
***
Падають яблука, гупають.
Матері серце болить.
Вітер у ноги мукою,
Збити її норовить.
Стала в саду, задихалась,
Вітер у вітах рвавсь.
Біль за дітей, що роз’ їхались,
В яблуках знов обізвавсь.

  З 20 лютого 1970 р. по 12 жовтня 1973 р. Ярослав Андрійович працював на посаді наукового працівника у музеї «Козацькі могили» в с. Пляшева. Ось як він писав тоді про свій перехід на нове місце праці: «В 1970 році, з поваги до своїх творчих навиків, з любові до літератури і культури мого народу, вирішив працювати в музеї-заповіднику «Козацькі могили». 
  Тут своїм непересічним розумом, глибокими знаннями та любов’ю до історії Ярослав Андрійович Мічуда заслужив повагу та щиру любов своїх колег. А для відвідувачів музею на «Козацьких могилах» він став справжньою притягальною силою, бо ніс правду про мужність і славу козаків, полеглих за волю України під Берестечком, а «його слова западали в чутливі душі тих, хто приходив у Пляшеву напитися спраглої козацької слави…» (В.Рожко. У когорті дисидентів Волині.) Тут з-під його пера народилися неповторні рядки його віршів про «Козацькі могили»: «Тут, у цім саркофагу…» та «Підземний вхід»:

Підземний вхід в холодній сірій млості
Веде у ту гробницю кам’яну,
Де наших предків черепи і кості
І натяглася тиша у струну.
Прийдіть сюди, схиліть чоло в мовчанні,
Хай серце шал передає думкам.
Не ви тут перші і не ви – останні,
На віки вічні слава козакам.

  У ці рядки схвильовано вслухалися відвідувачі музею на «Козацьких могилах» під час екскурсій, які проводив для них Ярослав Мічуда, коли вони йшли з ним підземним переходом з Михайлівської церкви до козацької гробниці - усипальниці. Ці рядки ще раз підтверджували святу істину простих слів про те, що ні час, ні зброя не можуть стерти слави тих, хто віддав своє життя за рідний народ. Але водночас вони доводили до сказу і боляче ранили самолюбство тих, хто ненавидів Україну і таких «націоналістів», яким для них був Ярослав Мічуда. 

Ярослав Мічуда з П.Лотоцьким
на "Козацьких могилах"

  «Недільного червневого ранку я стою разом зі своїми друзями з Луцька, Рівного, Крем’янця в Михайлівській церкві перед входом до підземелля. Тоді екскурсію проводив мій друг Ярослав. І раптом чарівною музикою забриніли слова його нового вірша… Тоді я не записував цих слів, але вони на все життя запали в моє серце. Бо ж народила їх, величних і правдивих, щира і чесна душа та непересічний розум. Саме таким живе в моїй пам’яті мій дорогий друг Ярослав Мічуда, добрий і відданий товариш, який любив козацьку святиню більше свого життя, відтак і поплатився ним за цю незгасну любов», – так напише про Ярослава Мічуду через роки у своїй книзі «У пащі диявола» його близький друг Володимир Рожко. 
  Ось які спогади залишив нам про Ярослава Андрійовича Мічуду його колега, директор музею Лотоцький Павло Якович: «Працювати на посаді старшого наукового працівника виявив бажання журналіст Радивилівської районної газети «Прапор перемоги» Ярослав Мічуда – випускник Рівненського педінституту, активний, національно свідомий юнак. …Мав він хист до журналістики і тому працював у районній газеті. Статті його були актуальні і цікаві. Не покидав він журналістики, працюючи в музеї-заповіднику. Крім того, йому ще дозволили вчити дітей в Пляшевській середній школі української мови. Але його стиль викладання української мови в школі не сподобався дирекції, він прагнув на своїх уроках навчити дітей любити Україну і бути справжніми патріотами, за що його називали націоналістом. 
  Пам’ятаю, одного разу поїхав Ярослав у Львів і там домовився з артистами театру імені Заньковецької про зустріч у школі, мала навіть бути Ірина Вільде, але не прибула. Артисти в колгоспному клубі читали твори Тараса Шевченка… 
  Ярослав Мічуда брав участь у проведенні розкопок, перебудові експозиції, дуже емоційно проводив екскурсії в музеї-заповіднику. За ним встановили стеження кагебісти. Ярослав бачив, що ходять по п’ятах. Розрахувався з роботи, перейшов у волинську молодіжну газету працювати журналістом. Там він захворів, потрапив у лікарню, де його «добре підлікували», після чого він змушений був залишити роботу» (П. Лотоцький. Побачене і пережите. Національний пантеон «Козацькі могили»).
  Отож, кадебістські сексоти зробили все для того, щоб позбутися ненависного радянській владі ворога – «буржуазного націоналіста». І вже у жовтні 1973 року Ярослава Андрійовича Мічуду офіційно звільнили з роботи, після чого він влаштувався кореспондентом молодіжної газети в Луцьку, де працював з 24 червня 1974 р. по 11 червня 1975 р. За цей час було надруковано лише кілька його статей (одна з них – про «Козацькі могили»).
  Ось як написав у своїй книзі «У пащі диявола» про Я.А. Мічуду Володимир Рожко: «…Йому багато що не могли простити: від вишиванки до свідомої української душі, від поезій до неідейних екскурсій, а найперше – дружби зі своїми однодумцями. Були виклики, погрози, потім жорстоке побиття…» 
  Як пише В.Рожко, «Ярославові і в Луцьку кадебісти не могли вибачити його національної свідомості», його «неугодних» друзів-однодумців. Тому він був вимушений залишити Луцьк і переїхати жити до Рівного. Жив в батьків, працював столяром в драматичному театрі, виготовляв поштові скриньки під посилки, а незадовго до своєї смерті перейшов на працю різноробочого до колгоспу в Басовому Куті. Там, в рідному селі, він помер і був похований. Так закінчився земний шлях Ярослава Андрійовича Мічуди – педагога, музейника, патріота, палкого борця за відродження історичної пам’яті та духовності українського народу. 
  Смерть сина болем відізвалась в серцях його батьків. «Мій син був дуже здібний, чесний, добрий, справедливий, боголюбивий. Ми ніколи не чули від нього поганих слів, підвищеного голосу, дуже любив Україну і все робив, що міг для її свободи. Знаєте, для мене з чоловіком і доньками він був передвісником її свободи, син вірив, що Україна буде незалежною. Ми гордимося ним, бо хоч прожив коротке життя, але особливе…» – розповідала про свого сина мама.

  27 квітня 2013 року на території Національного історико - меморіального заповідника «Поле Берестецької битви» на острові Журавлиха, при вході до храму Святого Архістратига Михайла (ХVІІ ст.), з ініціативи та коштом мецената, було встановлено художній пам’ятний знак (автор – художник-виконавець Іванюк А.В., м.Львів; метал, художня ковка), у вигляді великого розгорнутого аркуша, прикрашеного калиновими гронами та листям, на якому виконано вірш Ярослава Андрійовича Мічуди – «Підземний вхід». Закарбовані в металі рядки його вірша стали не лише ще одним пам’ятником нашій героїчній історії на «Козацьких могилах», а й виявом звичайної людської шани та світлої пам’яті про самого Ярослава Андрійовича Мічуду.

Скруха Світлана Ананіївна, 
випускниця Пляшевської школи,
науковий співробітник НІМЗ «Поле Берестецької битви»