Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSSНеділя, 19.01.20, 07:08


 
Меню сайту
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 192
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

 















Головна » 2018 » Грудень » 17 » Лотоцький Павло Якович
19:59
Лотоцький Павло Якович

Лотоцький П.Я. під час презентації книги

  «Життя прожити – не поле перейти» – говорить народна мудрість. Особливо, якщо людина хоче прожити його гідно, не заплямувавши нічим своєї совісті, свого чесного імені перед людьми і перед Богом. Саме так прожив свої поважні 82 роки, перейшовши своє земне поле життя, хранитель «Козацьких могил» Павло Якович Лотоцький, на долю якого також випало працювати на освітній ниві у Пляшевській школі.
  Народився Павло Якович 19 листопада 1930 р. в селянській сім’ї Ксенії та Якова (Якуба) Лотоцьких, у яких був шостою, останньою дитиною. Охрестив немовля у чоловічому монастирі на Козацьких могилах священик Яків і назвав Павлом на честь Павла Постника, якого церква вшановує 19 листопада. 
  До 1936 р. сім’я Павла Яковича проживала у с.Пляшева у власному будинку, який знаходився навпроти каплиці Святої рівноапостольної Марії Магдалини, приблизно на тому місці, де сьогодні розташоване приміщення сільської ради. Світлі і теплі спогади про ці роки залишилися у його дитячому серці на все життя.
  У 1936 р. польською владою родина Лотоцьких була добровільно переселена на хутір Бондарівку, де їй наділили до 20 га землі для господарювання. Там за одне літо було відбудовано хату, два хліви, клуню, викопано та вимуровано погріб, колодязь. 
  Восени 1937 року Павло Якович пішов до першого класу місцевої школи. Навчання у ній вели Владислав і Ванда Буговські: в 1-2 класах навчання проводилося українською мовою, в старших – польською. Павло Якович закінчив перший та другий класи. Навчання перервала війна між Польщею та Німеччиною. В пам’ять малого хлопчика назавжди врізалися страшні вибухи бомб, скинутих німецькими бомбардувальниками над Берестечком, коли він пас худобу у лісі недалеко від міста. Польща капітулювала перед Німеччиною, польська армія, шукаючи порятунку у більшовиків, відступила на схід. 
  Вже 17 вересня 1939 року в Пляшеву вступила Червона Армія. З приходом нової влади розпочалися націоналізація осадницьких та церковних земель, різні утиски. У 1940 р. людей насильно почали заганяти в колгосп. Сім’ю Павла Яковича було обкладено непосильним податком у 3 тис. крб. Коней та реманент довелося здати до колгоспу, а самим стати колгоспниками: батько доглядав коней, а малий Павло допомагав їх пасти. Йому довелося знову йти навчатися у другий клас радянської школи, тому що його польської освіти радянська влада не визнала. 
  22 червня 1941 року, у неділю, розпочалася війна між Німеччиною та СРСР. Вже у понеділок ввечері у Пляшеву увійшли нові «визволителі» – німці. За один вечір селяни розібрали все колгоспне майно, яке ними ж туди було здане. 
  На четвертий день війни у нашій місцевості під час бомбардування німецьких військ було підбито три радянських літаки: один з них впав у лісі неподалік від Бондарівки, з нього вистрибнуло троє пілотів на парашутах; другий – у лісі в урочищі «Жолуби», третій – на сінокіс за річкою Пляшівкою, неподалік від вапельні. А біля старої школи у Пляшевій німці розстріляли трьох полонених радянських танкістів. Мати одного з них з-під Дубна приходила на місце страти і голосила. 
  В часи німецької окупації в селі працювала школа, в якій Павло Якович закінчив четвертий та п’ятий класи. Керівником школи та викладачем німецької мови був Ляшук Юрій. Вчителем української мови, історії, географії та природи був Федорчук Юрій, який прищепив Павлу Яковичу любов до історії. Бекало Степан викладав математику. В школі писали на будь-чому, чорнило робили з бузини, а писали гусячими перами. Згодом німці заборонили навчання в школі. Почалися масові арешти прогресивного українського населення, добровільне, а потім насильне вивезення молоді на роботи до Німеччини. 
  Після звільнення села від фашистів радянськими військами до влади знову прийшла радянська влада, яка вводила нові порядки, поставки зерна, овочів та м’яса від населення. Павло Якович ходив на роботу на будівництво військового мосту через р. Стир, розчищав межі на будівництві військового аеродрому на Солонівщині (за обійстям Маціюка І.). 
  Пізніше, щоб навчитися якомусь ремеслу, в 16 років Павло Якович, якому подобалося рукоділля, пішов вчитися шити у м. Берестечко до приватного вчителя, кравця Паслока Василя Ф. 
  1949 року Павло Якович одружився. Разом з дружиною вони виростили і виховали двох синів.

Під час служби в армії. 
21 жовтня 1951 р.

  Працював Павло Якович на різних роботах у місцевому колгоспі. З 1950 по 1953 рр. проходив службу у лавах Радянської армії.
  Після демобілізації з армії, з 1 серпня 1953 року був прийнятий на посаду секретаря Пляшевської семирічної школи (директор Довбиш Г.М.), а з 1958 року – вчителем фізичного виховання та праці.

 

Лотоцький П.Я. серед учнів та вчителів 
Пляшевської школи у 1956 р.

  З 1960 по 1964 рр. працював вихователем та начальником у піонерському таборі. У 1962 р. екстерном здав екзамени за середню школу у селі Демидівка Рівненської області.
  З 1 вересня 1968 р. Павло Якович працював вчителем історії у Пляшевській школі. Часто ходив з дітьми у турпоходи, плекаючи в їхніх серцях любов до історичного минулого та рідного краю. 
  Павло Якович Лотоцький був залучений до робочої групи і брав участь у підготовці нарису про село Пляшева до тому видання «Історія міст і сіл України. Рівненська область». Зібрані про історію Пляшеви матеріали збагатили і розширили його знання про рідне село, тому Павло Якович організував у школі краєзнавчий гурток і невеликий музейний куточок, головною темою якого стала історія Берестецької битви та історія села Пляшева. З часом історичний куточок перетворився у цікавий музей, який постійно поповнювався новими археологічними знахідками різних історичних періодів.

Піонерський табір "Орленок", 1965 рік.

  Шкільним музеєм зацікавився завідуючий районного відділу освіти Тищук М.К., який вирішив провести у Пляшевській школі районний семінар вчителів історії. Семінар відбувся у вересні 1965 року; було прочитано кілька лекцій, потім усі вчителі пішли на екскурсію на «Козацькі могили». Підсумком семінару стало рішення його учасників організувати на «Козацьких могилах» музей на громадських засадах, директором якого одноголосно обрали Павла Яковича. Завідуючий райвно обіцяв надавати всебічну підтримку та допомогу і навіть захищати від свавілля чиновників.
  30 вересня 1965 року, зважаючи на думку громадськості і виступи в тогочасній всесоюзній та українській пресі відомих діячів культури та мистецтва, а також представників української діаспори, які підняли свій голос на захист і відродження Козацьких могил, виконкомом Рівненської обласної ради депутатів трудящих було прийнято рішення №838 «Про відкриття музею-заповідника в селі Пляшева Млинівського району». Саме з цього документа розпочалася історія створення музею «Козацькі могили» і новий період у житті самого Павла Яковича.
  15 січня 1966 року Лотоцького П.Я. було призначено першим завідувачем і молодшим науковим працівником філіалу Рівненського краєзнавчого музею «Козацькі могили». 
  17 червня 1967 року у Пляшевій, в офіційній обстановці, було відкрито музей «Козацькі могили». З відкриттям музею Павлу Яковичу довелося займатися не лише екскурсійною та експозиційною роботою, а також організацією ремонтно-будівельних робіт, матеріальним забезпеченням, упорядкуванням території. На нього лягла відповідальність за створення експозиції музею, а також значне екскурсійне навантаження.

Свeшнiков I.К. та Лотоцький П.Я. 
бiля Михайлiвськоi церкви. 18 жовтня 1978 р.

  11 червня 1982 р. Павло Якович звільнився з посади вчителя у школі у зв’язку з великим напливом екскурсій, які щоденно прибували до музею на «Козацькі могили». Він часто виїжджав на місця археологічних розкопок разом з екскурсійними групами, адже відвідувачам було цікаво побачити, як саме проводяться розкопки, як знаходять козацькі речі, що пролежали в землі сотні років. У зимовий період Павло Якович організовував перебудову і оновлення музейної експозиції, щоб у новому сезоні успішно прийняти потік відвідувачів. Окрім поточних питань, пов’язаних з діяльністю музею, йому доводилося вирішувати питання, пов’язані з проведенням реставрації пам’яток архітектури на острові Журавлиха. А за роки його роботи їх було проведено цілий ряд: у 1972 році реставраторами Київської реставраційної майстерні була виконана реставрація живопису Георгіївської церкви, у 1987-1989 рр. на цьому ж храмі було перекрито куполи та позолочено хрести, а реставраторами Львівської міжобласної реставраційної майстерні проведено реставрацію іконостасу Михайлівської церкви ХVІІ ст За роки роботи у музеї Павлу Яковичу довелося пережити різне: були у музеї й неприємні історії, пов’язані з крадіжками: одного разу було викрадено череп з гробниці, який, завдяки особистим розслідуванням Павла Яковича, вдалося повернути назад, а злодія було покарано.

Лотоцький П.Я. з Дмитром Михайловичем Гнатюком - 
видатним українським оперним співаком

  У 1988-1989 рр., коли над «Козацькими могилами» нависла загроза затоплення водою, Павло Якович одним з перших став на захист святині. З метою підняття рівня води на річці Стир на 1,5-2 м для потреб Рівненської АЕС інститут «Союзгіпроводгосп» на замовлення Мінатоменерго СРСР розробляв проект реконструкції Хрінницького водосховища. Лотоцький П.Я. був одним з тих, хто рішуче висловив свій протест проти вирішення народно-господарських питань за рахунок знищення національних та духовних святинь та цінностей. Було написано ряд листів-протестів, що були направлені у різні інстанції, зібрано понад 203 тисячі підписів проти будівництва на Рівненській АЕС п’ятого та шостого енергоблоків.
  13 травня 1989 року, враховуючи вимоги та протести громадськості, Рівненська обласна рада народних депутатів прийняла рішення про відміну усіх прийнятих рішень облвиконкому, які дозволяли будь-які роботи у цьому напрямку. Завдяки активності та принциповій позиції у цьому питанні громадськості, зокрема, Лотоцького П.Я., а також працівників заповідника «Козацькі могили», вдалося відвернути біду від національної святині. 
  У лютому 1989 року, під час свого виступу на звітно-виборних профспілкових зборах П.Я. Лотоцький порушив питання про необхідність відкриття Свято-Георгіївського храму для Богослужінь. 22 грудня 1989 року по обласному краєзнавчому музею було видано наказ №102 про передачу релігійній громаді с.Пляшева Червоноармійського району Георгіївської церкви та експонатів релігійного культу, що знаходилися на обліку в обласному краєзнавчому музеї і зберігалися у музеї-заповіднику «Козацькі могили». Для передачі приміщення і майна було створено комісію, до складу якої увійшли працівники обласного краєзнавчого музею та музею-заповідника.
  Згідно з наказом, в кінці грудня 1989 року усе майно, за збереження якого особисто відповідав Павло Якович, в повному переліку було передано актом релігійній громаді с.Пляшева Червоноармійського району, а 11 січня 1990 року Свято-Георгіївський храм уже було освячено. З того часу його використовують за призначенням.
  12 червня 1991 року постановою Кабінету Міністрів УРСР комплекс пам’яток історії та культури поля Берестецької битви 1651 року було оголошено державним історико-меморіальним заповідником, а 27 липня 1991 року музею-заповіднику «Козацькі могили» надано статус Державного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви». Музей перейшов у безпосереднє підпорядкування Міністерству культури УРСР, пізніше Міністерству культури України. В цьому ж році міністр культури України призначив Лотоцького П.Я. на посаду директора заповідника, на якій він працював до 1993 року.
  Працюючи на посаді завідуючого музеєм, Павло Якович завжди щиро вболівав за долю заповідника, чітко і точно бачив перспективи його розвитку. Він приймав активну участь у поповненні фондів заповідника новими цікавими експонатами, проводив відвідувачам музею екскурсії, від яких вони щиро проймалися гордістю за своє минуле, душею відчуваючи, на якому святому місці вони знаходяться. Розповідаючи про героїчні події Берестецької битви 1651 року та історію «Козацьких могил» на сторінках періодичних видань, по радіо та телебаченню він пропагував невмирущу козацьку славу, любов і повагу до своєї історичної спадщини. 
  За сумлінну багаторічну працю на теренах національної культури Павло Якович був нагороджений урядовими нагородами, похвальними грамотами, нагрудними значками та медалями. Павло Якович нагороджений Почесною відзнакою «За багаторічну і плідну працю в галузі культури. Він став першим лауреатом обласної премії за збереження історико-культурної спадщини імені Ігоря Свєшнікова. 
  23 вересня 1995 року Указом Президента України П.Я. Лотоцькому було присвоєно звання Заслуженого працівника культури України.
  Багато хороших і добрих справ зробив Павло Якович Лотоцький не тільки для музею-заповідника, й для свого рідного села, для своїх колег, для яких був не просто керівником, а вчителем-наставником, мудрим порадником, якого цінували за щире ставлення і готовність допомогти доброю порадою, поділитися досвідом та знаннями. Павло Якович завжди уособлював у собі образ вихованого сільського інтелігента, вчителя, від якого люди ніколи не чули образ, а завжди отримували підтримку і допомогу. І навіть тоді, коли П.Я.Лотоцький пішов на заслужений відпочинок, він щиро вболівав за долю «Козацьких могил», цікавився життям музею, бо вони не на словах стали невід’ємною частиною його життя. 
  Помер Павло Якович Лотоцький 11 листопада 2012 року. Похований у с.Пляшева.

У матеріалі використано автобіографічні спогади Лотоцького П.Я. 
та фотографії з сімейного архіву, надані сином Лотоцьким Г.П.

Світлана Скруха, випускниця Пляшевської школи, 
науковий співробітник НІМЗ «Поле Берестецької битви»

 
Переглядів: 139 | Додав: gonchar2101 | Рейтинг: 5.0/4
Всього коментарів: 0
avatar

Copyright MyCorp © 2019
Конструктор сайтів - uCoz