Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSSСубота, 18.11.17, 08:20


 
Меню сайту
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 189
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

 















Головна » 2018 » Листопад » 8 » Спогади про Марію Кирилівну Окусок
18:56
Спогади про Марію Кирилівну Окусок

  Ми сьогодні дуже відповідально підходимо до вибору професії: читаємо бізнес-плани, мотиваційну літературу, оцінюємо діяльність окремих наших знайомих, у навчальних закладах вивчаємо теоретичні і практичні аспекти професії, а часто розчаровуємось у своєму виборі, коли починаємо працювати. Зовсім не так трапилося із моєю бабусею, Окусок Марією Кирилівною. Випадковий, навіть вимушений, вибір професії став її долею, про яку вона жодного разу не пошкодувала. 
  Ранньою весною 1943 року німці влаштували жорстоку розправу із жителями містечка Корюківка Чернігівської області: розстріляли понад сім тисяч осіб, а згодом спалили місто дотла. Ця трагедія тривалий час замовчувалася з ідеологічних причин, адже каральну акцію спровокували радянські партизани зі з'єднання О.Федорова, які вночі проти 27 лютого напали на окупаційний гарнізон містечка. Планувалося визволити із в'язниці заручників, серед котрих була родина командира партизанського взводу, колишнього голови колгоспу Ф.Ступака. Це він попросив організувати нічну спецоперацію, що обернулася трагедією для тисяч корюківців та мешканців прилеглих сіл. 
  Коли німці залишили територію Чернігівщини, у селі Охрамієвичі, що розташоване за 16 км від районного центру Корюківка, були зруйновані багато хат, а також усі найважливіші соціальні споруди – школа, сільська рада, пошкоджена будівля колгоспної контори. Тож мусили відбудувати школу, щоб продовжити навчання дітей. Та й учителів бракувало: чоловіки переважно були на війні, жінок багато вбито, окремі освітяни від жахіть війни втратили здоровий глузд, – треба шукати нових педагогів, а в повоєнні часи брак кадрів був особливо відчутний.
  Родині Кирила Окуска, що мешкала в Охрамієвичах, вдалося врятуватися від німецької розправи. Старша дочка Марія якраз мала йти до випускного класу місцевої школи, але вчитися було ніде, рік втрачався. Двоюрідна сестра Анна, на рік старша, їхала до Городні вступати в педагогічне училище. Марія попросилася в батьків поїхати і собі. Екзамени вона успішно склала, проте не мала ніяких документів (згідно свого свідоцтва про народження, вона ніяк не могла закінчити середню школу – дівчині було всього 16; народжена у вересні, а, відповідно, згідно суворих радянських правил, вона не могла на цей час бути випускницею, адже «осінніх» дітей не приймали до школи з однолітками), тому повернулася додому. Секретар приймальної комісії запевнив, що Марію візьмуть вчитися до училища, коли вона принесе хоча б якийсь документ, що посвідчує особу. Під час війни багато документів було втрачено, тому батько пішов до сільської ради і попросив виготовити дочці свідоцтво про народження, навмисно змінивши час появи дитини на світ – з 18 вересня 1926 року на 18 квітня 1926 року. Архівні матеріали згоріли, Кирилові Івановичу повірили на слово, і Марія стала студенткою. 
  Студентські роки минули дуже швидко. 1945 року, згідно розподілу та наказу про працевлаштування, три Марусі – випускниці Городнянського педучилища – Окусок Марія Кирилівна, Підласа Марія Григорівна та Васильцова Марія Яківна приїхали на Ровенщину. Місце роботи обирали за покликом душі – Марія Яківна сподобала затишну Острівську школу, Марії Кирилівні та Марії Григорівні припали до душі стрімкі сосни на березі Стиру та школа в Пляшеві. 
  Працювати було нелегко. На початках вчилися у дві зміни (увечері ще мусили працювати із підлітками, які не встигли здобути освіту через війну і були всього на кілька років молодшими за них), а також були класи-комплекти (вчилися разом 1-3, 2-4). Також у селі слід було проводити культурно-просвітницьку роботу. Така діяльність (звісно, на безоплатній основі) і лягла на плечі учителів. Разом із місцевою молоддю було підготовлено чимало вистав за творами українських класиків: на імпровізованій сцені в школі для пляшевців показували «Наталку Полтавку», «Сватання на Гончарівці», «Назара Стодолю», п’єси Марка Кропивницького та Івана Карпенка-Карого. Цікава робота згуртувала сільську молодь, в дружній колектив якої учительки гармонійно влилися. 
  Ще одним видом «громадської діяльності» стала «посильна допомога колгоспу», коли учителі разом з учнями допомагали місцевому господарству збирати урожай, готувати насіння картоплі до посадки (зазвичай кагати з картоплею відкривали саме на Великдень), сапати буряки чи городину. Хоч було досить важко фізично, та робочий процес густо «присипаний» жартами, молодечим запалом і українською піснею все ж приносив задоволення. 
  Ніхто не відміняв і вчительської роботи. Нескінченні конспекти уроків, календарні плани, виготовлення роздаткового матеріалу, робота зі слабкими учнями, часті перевірки та контролі стимулювали до постійного самовдосконалення. Проте вона ніколи не жалілася і часто любила повторювати: «Не знаю, ким би я була, якби не стала вчителькою». 

  У Пляшеві дівчата знайшли свою долю. До Марії Кирилівни посватався пляшевський фельдшер Пляченко Олександр Іванович (сам родом з Черкащини). Одружилися. Народилася дочка Валя. Почали будувати хату. Проте 36 років з року в рік щодня о 9.00 Марія Кирилівна починала перший урок: вчила читати, рахувати, співати і малювати, виготовляти різні цікавинки та розказувала основні таємниці природи. У неї не було поганих учнів. Часто вона «сипала перлами» з їхніх творів, охоче згадувала смішні історії, що траплялися на уроках, під час перерв; розповідала про казуси з перевіряючими. Найгіршим її учнем була я: коли була маленькою, то неодноразово чула фразу: «Що то за дитина? 36 років чужих дітей учила. І чомусь же навчила. Тільки тебе не можу навчити … (акуратно писати, складати одяг, прасувати… – закінчення виразу варіювалося залежно від ситуації)». 
  Все життя вчительки з Чернігівщини дружили. Ходили в гості одна до одної (адже Марія Григорівна теж вийшла заміж за пляшевця і мешкала на нашій вулиці), у свята провідували Марію Яківну, а вона у нас теж бувала щомісяця, коли приходила на пошту оплачувати комунальні послуги, зберегли теплі стосунки. Завжди вміли дати мудру пораду усім, хто за нею звертався. Їхні добрі очі, лагідна вдача, згуртованість та товариськість, працьовитість і оптимізм були наукою для багатьох колишніх учнів, а особливо – для мене. І в горі і в радості Марія Кирилівна та Марія Григорівна були разом: обидві рано овдовіли, допомагали одна одній по господарству, довгими зимовими вечорами охоче ділилися спогадами про прожиті роки. 
  Життя теж минуло швидко – одна за одною пляшевські учительки пішли за обрій… Проте пам’ять про них житиме в серцях тих, хто їх знав і любив. 

Олександра Задорожна,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри української мови 
та методики її навчання

 
Переглядів: 130 | Додав: gonchar2101 | Рейтинг: 5.0/3
Всього коментарів: 0
avatar

Copyright MyCorp © 2018
Конструктор сайтів - uCoz