Головна | Мій профіль | Реєстрація | Вихід | Вхід | RSSВівторок, 17.09.26, 17:31


 
Меню сайту
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 144
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

 









Головна » 2016 » Квітень » 14 » Вірші Євгенії Друзюк
17:42
Вірші Євгенії Друзюк

   Талановита людина – талановита в усьому. Словами цієї народної мудрості можна охарактеризувати чудову людину, педагога  з великої букви Євгенію Дмитрівну Друзюк. 40 років свого життя вона присвятила школі. На нелегкій педагогічній ниві їй довелося побувати вчителем української мови та літератури, географії, історії, права і навіть викладати у початкових класах. Свій перший педагогічний досвід вчителька отримала у Золочівській школі. Згодом Євгенію Дмитрівну було переведено до Радивилівського району у с.Рідків, пізніше - в село Іващуки тоді ще Козинського району, де  вона пропрацювала 12 років. А найдовше Євгенії Дмитрівні випала доля працювати в Острівській школі - 21 рік. Добиратися змушена була велосипедом, зимою - пішки по кучугурах. Зараз викладає історію в Пляшевській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Вчителька щиро сподівається, що кожен з її вихованців обов'язково знайде свій шлях у житті та стане гідним громадянином. А найвищою нагородою за ці труди вважає учнівські слова вдячності через роки.

   А ще Євгенія Дмитрівна пише чудові вірші. Пропонуємо вашій увазі деякі з них.


Крик душі

Чому цей світ збудований так складно?
Усе життя - суцільні протиріччя.
В одного все складається доладно, 
А в іншого щастя згубилось десь на узбіччі.
Чому крадуть одні: хто тільки може?
В держави, банку, підприємства, навіть при дорозі.
Хіба ж на людській праці наживетесь, боси?
Прийде ще час й вас покарає Бозя.
Було б не прикро, якби булку хліба
Сховав голодний собі у рукав,
Бо йому безвихідь, він же їсти хоче, 
Якби був ситий, то хіба б він крав?
У вас хороми, басейни, більярди,
За кордоном у банках "пиляться" мільярди.
У вас "Ауді", "Мерси", "Опелі", "Джипи"...
Але ж решта народу - теж хоче жити.
За що боролись, мокнули, мерзли...
Стояли на смерть під свистами куль?
Старалися змінити обличчя держави,
Надіялись на краще, а змін то є - нуль.
Що сталося раптом? Скажіть! Поясніть! 
Не можу я серцем цього зрозуміть...
Чому розстріляли цей мирний Майдан?
Там же стояли кругом чиїсь діти!...
Чим заспокоїти серце матусі?
Як витерти в батька скупу ту сльозу?
Тож син обіцяв: "Не тривожтесь. Вернуся..."
Але не судилось... Поліг у грозу.
Гроза ненависна, що все спопелила,
Забрала надію, розраду, любов.
Усю Інститутську ви трупами вкрили.
За що люд невинний терпить знов і знов?
А ця війна? Навіщо знову гинуть люди?
Хіба не час покінчити з цим злом?
Але є ті, кому і тут прибуток...
На горі і сльозах набивають кишені добром.
Чому москаль "відтяпав" наш півострів?
За що ж той "старший брат" вже вкотре
Сіє в нас смерть, каліцтво і руїни?
Тож схаменіться, прошу, доки ще непізно.
Життя дав Бог усім, як нагороду.
Але ще ж совість треба всім нардепам,
Щоб повернулися обличчям до народу. 

 

Особисте

Роки біжать, як вода у ріці
Ось уже й сивина вкрила скроні…
А я свій щоденник тримаю в руці
І шлях мій життєвий відтворився мені
Й постав перед зором, немов на долоні.
Спочатку пробігло біляве дівча,
Що дуже любило співати.
А ще «свій город» щорічно садило
Окремо від мами: ось там, біля хати.
До школи далеко ходити було,
Але я навчання любила,
Щодня поспішала в сусіднє село,
Й учителька перша хвалила.
Прийшовши зі школи, спішила у сад,
Де квіти завжди доглядала.
У вільну хвилину з подругами я 
У «школу» і «вчительку» грала.
«Догралась», здається, що вже 40 літ
Торую до школи стежину.
За час цей чималий, що вмить пролетів
Благословила в добрий час не одну дитину.
Буває, зустрінеш із учнів когось: 
Солідних, красивих і … рідних.
І серце зрадіє, що жила недарма,
«Вручила» країні людей гідних.
В житті – як на широкій ниві:
Є падіння, є й злети піднебесні,
Є горе і печаль, є й радощі духовні і тілесні.
Але чомусь так сталося у мене,
Що чорна смуга «потягнула» роки…
Роки, що усе спопелили…
Забрали всіх рідних і близьких мені,
Які були серцю так милі!
Спочатку синочок «злетів» в небеса.
Моя ти розрадо, надіє і втіхо,
Навіщо покинув матусю в сльозах?
І сум поселився в оселі моїй,
Довічний той сум – замість сміху.
І ось 2008-ий ступив на поріг…
Кругом хороводи, «Шампанське» і сміх…
А в мене матуся навічно заснула.
Пішла в «райський сад» – й попрощатись забула.
За нею татусь поспішив через рік,
Залишив господу, корівки, комбайни…
Усе, що любив і творив увесь свій вік,
Лишив в одну мить, моментально.
І враз посивіла моя голова,
Й забилось серце в розпуці,
Бо з дорогими, рідними людьми
Осталась навіки в розлуці.
Як вижила з горя і незачерствіла,
Здається, й не знаю сама.
Хоча я живу, ходжу, посміхаюсь,
Та в серці постійно панує зима.

 

Євгенія Друзюк, вчителька історії

Переглядів: 159 | Додав: Gonchar | Рейтинг: 3.8/4
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Copyright MyCorp © 2017
Конструктор сайтів - uCoz